перший допис на тему "фото"

Не так давно  мала досвід фотографування. Отже: трохи моїх вражень - як це - бути моделлю на фотосесії. 

Я фотографуватися не дуже люблю. Чому? Мабуть, бо результат рідко подобається. Ні, претензії не до фотографів, а до моделі (тобто мене).  Вперта я мадама))) Останні N років я взагалі мало фотографувалась. І переважно з дітьми. Відкрию таємницю, хто ще з тим не стикався - з дітьми легше - значно легше фотографуватись психологічно. Бо апріорі жінці роблять поблажку. Вона ж мати! В неї синці під очима чи зайві декілька кілограмів, чи волосся не так вкладене - нічого страшного. Вона ж мати: могла недоспати, в першу чергу робить гарним свою дитину, а про себе дбає вже за залишковим принципом по часу. А інколи й коштах.

Коли ти фотографуєшся сама, ще й на портретну фотографію, тобі поблажок немає. Ти така, яка є. І коли ці фото призначені лише для тебе - півбіди. Інша справа, коли ти знаєш, що їх дивитимуться інші, особливо багато таких, які абсолютно не знають твоєї біографії і сприймають тебе лише по тому, як ти виглядаєш на фото... Так, вони перш за все оцінюватимуть роботу фотографа, але й тебе в якісь мірі також. ))) Це не настільки впливає на самооцінку, щоб зрушити її в якусь одну зі сторін, але все ж трохи "бодрить", скажу я вам. ));) (Особливо, якщо ти вже декілька років в декретній відпустці).

Коли мав приїхати мій давній знайомий з Праги, якого я практично 100 років ))) не бачила, я була настроєна перш за все на прогулянку центром Львова з цікавою розмовою. Так все і було. Але попри те, встиг він ще мене і пофотографувати. Мав з собою величеньку сумку зі змінними об'єктивами, всякими причандаллями. Любить людина своє хобі. Висновок для мене - крім володіння якісною фототехнікою, знань, смаку, спостережливості і вміння бачити головне, фотограф повинен бути ще й дуже хорошим психологом. Дякую йому за той досвід і класні фото на пам'ять. :)