Показ дописів із міткою Люди. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Люди. Показати всі дописи

субота, 10 серпня 2013 р.

Редьярд КІПЛІНҐ (в перекладі Василя Стуса)

Є вірші, які примушують мене взяти себе в руки і допомагають зробити непогане прибирання у голові та думках. "IF" Кіплінга - один із них. вивчила його напам`ять вже давно. Час від часу читаю оригінал, часто і переклад. До речі, переклад Василя Стуса мені дуже до душі.  Він назвав свій переклад "Синові". Роки проходять, а актуальність вірша не зникає. Як на мене - це один з прекрасних стислих творів про те, як виховувати своїх дітей.
Редьярд КІПЛІНҐ (в перекладі Василя Стуса)

СИНОВІ
Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.
Коли ти вмієш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном,
ошуканий, не піддаєшся злому
і власним не хизуєшся добром.
Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії —
облуда щастя й машкара нещасть.
Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.
Коли ти можеш всі свої надбання
поставити на кін, аби за мить
проциндрити без жалю й дорікання —
адже тебе поразка не страшить.
Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій!
Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями — простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш.
*** 

Оригінал:
IF…
If you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you;
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too:
If you can wait and not be tired by waiting,
Or, being lied about, don’t deal in lies,
Or being hated don’t give way to hating,
And yet don’t look too good, nor talk too wise;
If you can dream – and not make dreams your master;
If you can think – and not make thoughts your aim,
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same:
If you can bear to hear the truth you’ve spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build ‘em up with worn-out tools;
If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings,
And never breathe a word about your loss:
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: “Hold on!”
If you can talk with crowds and keep your virtue,
Or walk with Kings – nor lose the common touch,
If neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much:
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds’ worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that’s in it,
And – which is more – you’ll be a Man, my son!

субота, 24 листопада 2012 р.

Український Казимир Малевич

Бачити світ – ще не значить бачити його очима, але бачити світ можна і знанням, і всім єством. (К. Малевич)
 
Для мене ім'я Казимира Малевича асоціюється з його "Чорним квадратом". І тут зустрічаю статтю про нього і прозріваю. "Русский художник" насправді є українцем з польським корінням.
 
До 17 років Казимир Малевич жив по селах України. Розмовляв українською, разом із селянками розмальовував хати в орнаментальному, тобто абстрактному, стилі. У 1920-х , коли його цькували в Москві та Ленінграді, в Україні його прийняли на професорську посаду, виставляли, публікували теоретичні статті... І раптом – з іншими інтелігентами – позбавили роботи в погромному 1930-му. Надії на порятунок луснули й тут. Звідси розпачливе «Більше не хочу бути українцем!». Василь Симоненко у подібній ситуації вигукнув: «Україно, тебе я терпіти не можу!» Людей села Малевич зображував завжди. «Вони навчили мене мистецтва. Селяни здавалися мені чистими, на відміну від робітників цукроварень, де працював мій батько». Коли селянам більшовики перебили хребта, він почав малювати їх ляльками-калічками на жовто-блакитному (як український прапор) тлі.
ПОНЕВОЛЕНА УКРАЇНА. Селяни перетворилися на безрукі, безликі постаті, які звинувачували владу у винищенні селянства

«ЛЮДИНА, ЩО БІЖИТЬ». Образ, присвячений Голодомору 1933 р.


За спогадами наймолодшої сестри Вікторії, Казимир Малевич «писався в анкетах українцем, радив те саме робити і нам з братом, добре знав українську мову». Хоча, перебуваючи в Польщі й шукаючи порятунку від цькування комуністичної влади, назвав себе в офіційному формулярі поляком. Навіть намагався лишитися в сусідній країні, однак, за іронією долі, тамтешня влада відмовила, вважаючи його більшовиком. А небіж художника – син Вікторії – і досі згадує, як дядько катав його, малого, на дужих плечах, як вечорами батько та Казимир Малевич співали українських пісень. Саме тоді він уперше почув «крамольні» слова «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», що їх майже пошепки співали чоловіки. Найулюбленішою ж піснею Казимира Малевича була «Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає».

 
 


середа, 16 травня 2012 р.

Ролан Биков "Я сюди більше ніколи не повернусь". Пам`ятник ненародженим дітям.Словаччина

Важка це тема. Часом найрідніша людина може бути найжорстокішою. А хто може бути ріднішим, ніж мама?
У цьому дописі проводжу дві паралелі. Дві лінії. Обидні болючі і не можу без емоцій спокійно дивитись ні на першу, ні на другу.
Я не хочу говорити про тих матерів. Хтось, можливо, шкодує і несе свій хрест все життя за це. Хтось, мабуть, ні. Давайте зосередимось на дітях.  Це вони - наші послідовники. Це їм наступним робити вибір - народжувати, чи вбивати. Це вони копіюватимуть нашу модель поведінки зі своїми дітками...
Хочеться побажати мудрості всім нам, людяності, любові один до одного, гуманності, щасливий дітей та батьків.

1) Ролан Биков "Я сюди більше ніколи не повернусь". Увага!!! відео  непросте.


2) Пам'ятник ненародженим дітям - Словаччина

неділя, 18 березня 2012 р.

Густав Водічка. Україна — батьківщина замріяних ангелів

На днях у моєму словниковому запасі стало більше принаймі на одне слово - "конформізм". Особливо яскраво характеризує цю рису,на жаль,українців стаття Густава Водічки "Україна - батьківщина замріяних ангелів". 

Україна – це святилище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал – наполегливе очікування безкоштовного дива. Кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Українці з цим не згодні. Ми триста років сиділи в центрі Європи і чекали «самостійності». Господь не витримав цього знущання і здійснив диво. Вдоволені результативністю своєї релігії, ми чекаємо інших чудес. Наприклад, процвітання і благополуччя. При цьому нас не лякає час і швидкоплинність життя. Ми поводимося мов безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, а лише мішки з твердою валютою.
Українці – це нація, цілком позбавлена комплексу неповноцінності. Зі всіх видів очікування ми обрали найдосконалішу філософську форму. Як особи з усталеним уявленням про світ, ми вганяємо навколишнє життя у зрозумілі нам алгоритми розвитку. Все «знаючи», ми перебуваємо в постійному очікуванні, використовуючи наперед заготовлені ярлики. Черговий парламент для нас – ніщо. Черговий прем’єр для нас – ніхто. Флот – це те, що ділиться саме по собі. Гривня – це рубль. Свиня – це сусід. А сало – це продукт.
Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної українській духовності. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами дива. Не рухаючись з місця і не докладаючи жодних зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на закономірний наслідок своїх очікувань. Теоретично у нас є все. Головне – дочекатися цього. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять і проходять, а дівчата з віночками і дідусь з бандурою – вічні.
Свою головну релігійну пісню ми зробили державним гімном. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», – тобто самі по собі... «Запануєм i ми, браття, у своїй стоpонцi», – тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. «Ще на нашій Україні доленька доспіє», – іншими словами, ситий українець незрілими плодами харчуватися не звик. Для нас доля – це не факт теперішнього часу, а те, що досі не існує. Все, що з нами відбувається, не має ніякого значення, бо в кожній українській хаті мешкають ченці, значно краще від буддійських знайомі з небаченим почуттям нірвани.
Нам дивно спостерігати за поведінкою американців, англійців, французів, росіян і так далі. Вони постійно лізуть у світову історію, щось декларують, «випендрюються», нападають на сусідів. Тобто поводяться як закомплексовані, ущербні люди. Сидячи на порозі своєї хатини, яка з краю, ми повільно жуємо галушку і не можемо збагнути, чого це німці постійно лізуть до нашого двору. Може, вони нам заздрять? Цих гансів не розбереш: то вони корову забирають, то гуманітарну допомогу тицяють. Складається враження, що увесь світ танцює перед нами на задніх лапах і намагається привернути до себе увагу. Напевне, навколишні народи не можуть здогадатися, що нам на них навіть плювати нудно.
Україна самодостатня. Це російську «птицю-тройку» постійно ганяють або на Аляску за снігом, або в Порт-Артур за мордобоєм. А нашим замріяним волам ходити нікуди і нема чого, хіба що в Крим по сіль.
Українська філософічна душа не сприймає різких нордичних думок чи вчинків. Адже очікування дива – це найскладніша внутрішня практика. Вона не дозволяє нам відволікатися на суєтне. Тільки хрущі, які «над вишнями гудуть», мають право турбувати нас вечорами. Нас безглуздо чим-небудь спокушати. Від самого початку свого існування умістивши себе в центр Всесвіту, ми живемо в іншому вимірі. Нам не потрібна мета. Ми самі є метою. Ми ні в кому не відчуваємо потреби, але в нас мають потребу всі: варяги любили у нас пожити, татари – поживитися, Петро I не міг без нас спорудити Петербург, його дочка не могла спати без нашого чоловіка. Сталінові ми допомагали охороняти табори, а Гітлерові – воювати. У нас так багато чудотворного здоров’я, що навіть Чорнобиль ми погодилися взяти на себе.
Ми запросто допомагаємо розв’язувати проблеми сусідам, оскільки своїх проблем у нас немає. Спостережливі люди це давно помітили. Російський письменник Іван Бунін був лютим хохломаном. Він невпинно повторював, що українці – це абсолютно реалізована, естетично довершена і гармонійно розвинена нація. Що нічого подібного у світі більше немає. Бунін, звісно, не помилявся.
Українці дивовижні не тільки своїм умінням чекати, а й тим, що вони самі є дивом. Як досконалі створіння, ми нічого не створюємо. Відверто виявлена геніальність скривдженого «кріпака» Тараса Шевченка – це неприємний виняток, що підтверджує правило: досконалість не має потреби у декларуванні й розвитку; вона допомагає розвиватися всьому тому, що існує за її межами. Українські священики, письменники, поети, митці, політики, полководці, режисери, актори, співаки, конструктори, вчені, винахідники, умільці вічно роз’їжджають по світу і оголошують себе росіянами, американцями, турками, поляками, французами, – ким завгодно, аби бідні, ущербні народи мали підстави пишатися собою.
Україна – батьківщина замріяних ангелів. Її безмовне очікування наповнює чудесами планету. Її не можна завоювати, поневолити або знищити. Вона не чутлива до подій. Вона поза подіями і часом. Вона не пам’ятає свій день народження і не знає свого віку. Їй нема з ким сперечатися і нема чого доводити. Вона сама собі гідний співрозмовник.

Мені дуже б хотілося для українців, в тому числі і для себе, більше активності і відповідальності за своє життя. Мене щиро дивують такі фрази моїх ровесниць: "Працювати за 1500 грн? Та я краще вдома буду сидіти!" ((( І тут справа не тільки в політиці, кризі, "важких часах"... Нам треба долати свій конформізм,якщо ми дійсно хочемо кращого.

пʼятниця, 7 жовтня 2011 р.

В пам'ять про Стіва Джобса...

Не стало великого Стіва...Для людства - це велика втрата. Помер геній сучасності у віці всього лиш 56 років...

Хочу зберегти тут його вислови і знамениту промову. Людини немає, але слова надихають. Хочеться жити і змінювати світ на краще...

Креативность — это просто создание связей между вещами. Когда творческих людей спрашивают, как они что-то сделали, они чувствуют себя немного виноватыми, потому что они не сделали ничего на самом деле, а просто заметили. Это становится им понятно со временем. Они смогли связать разные кусочки своего опыта и синтезировать что-то новое. Это происходит потому, что они пережили и увидели больше, чем другие, или потому, что они больше об этом размышляют. [Wired, 1996 год]

У меня не было своей комнаты, я спал на полу у друзей, сдавал бутылки из-под колы за 5 центов, чтобы купить еды, и каждое воскресенье шел 7 миль пешком, чтобы раз в неделю хорошо поужинать в храме кришнаитов. Это было прекрасно! [Речь перед выпускниками Стэнфорда, 2005 год]

Он (компьютер) выполняет очень простые инструкции — возьми число, прибавь его к другому числу, сравни результат с третьим, но он выполняет их со скоростью 1 000 000 в секунду. А на скорости 1 000 000 в секунду результат уже кажется волшебством. [Playboy, 1985]


Очень сложно создать продукт, пользуясь фокус-группами. Часто люди не знают, чего хотят, пока им это не покажешь. [BusinessWeek, 1998 год]

Мене завжди вражали і його промови, презентації. Просто геніальні.
Промова Стіва Джобса перед випускниками Стендфорда





Для меня большая честь быть с вами сегодня на выпускном в одном из лучших университетов мира. Признаюсь, я так и не закончил колледж – и никогда не был ближе к выпускному, чем сейчас. И я хочу рассказать вам три истории из своей жизни. Три истории, только и всего.
Моя первая история – про соединение точек
Я бросил учебу в Reed college через полгода с момента поступления, но продолжал ходить на лекции и жить в студгородке еще 18 месяцев, пока не забросил это дело окончательно. Так почему я бросил учебу?
Эта история началась до моего рождения. Моя биологическая мать, молодая незамужняя аспирантка, решила отдать меня на усыновление. Ей очень хотелось, чтобы меня усыновили люди с высшим образованием. И все было готово для того, чтобы меня взяли на воспитание в семью некоего юриста. Но к моменту моего рождения юрист и его жена вдруг решили, что на самом деле им нужна девочка, а не мальчик. Так что моим будущим родителям, которые были следующими в очереди, позвонили среди ночи с вопросом: «У нас есть внеплановый ребенок. Мальчик. Возьмете его?» И они ответили «Конечно». Позже моя биологическая мать узнала, что моя реальная мать не заканчивала никакого колледжа, и что мой отец не закончил даже средней школы. Она отказалась подписать окончательные бумаги на усыновление. Лишь несколько месяцев спустя моим родителям удалось ее уговорить. Они пообещали, что обязательно отдадут меня в колледж. Так началась моя жизнь.
17 лет спустя я пошел-таки в колледж. По наивности, я выбрал очень дорогой колледж – почти как Стэнфорд – и все сбережения моих небогатых родителей уходили на оплату моей учебы. Через полгода я понял, что в учебе нет никакого смысла: я понятия не имел, ни чем я хочу заниматься в жизни, ни как колледж поможет мне это понять. При этом на учебу я тратил все, что мои родители скопили за всю свою жизнь. Поэтому я решил бросить учебу и надеяться на то, что все как-нибудь образуется.
Тогда мне от этого было не по себе, но сейчас, оглядываясь назад, я понимаю, что это было одно из самых лучших решений в моей жизни. Меня отчислили. Это значило, что больше не нужно ходить на обязательные курсы – и можно ходить только на то, что кажется интересным.
Конечно, не все было гладко. У меня не было комнаты в общежитии, и ночевать приходилось на полу в комнатах друзей. Я сдавал бутылки из-под колы по 5 центов за штуку, чтобы покупать еду. Каждое воскресенье я ходил пешком по 7 миль через весь город, чтобы раз в неделю хорошо поесть у кришнаитов. Еда там была замечательная (В оригинале “I loved it”", парафраз знаменитого слогана McDonalds).
Многое из того, что я открыл для себя в те времена, подчиняясь своему любопытству и интуиции, впоследствии оказалось бесценным. Приведу один пример. Reed college тогда предлагал лучшее в стране образование в области каллиграфии. Любой плакат, любая надпись на любом шкафчике в любом месте студенческого городка были замечательно выведены от руки по всем законам искусства каллиграфии. Я был отчислен, мне не нужно было посещать обычные занятия, и я решил изучать каллиграфию. Я узнал многое о гарнитурах шрифтов (serif, sans-serif), о варьировании расстояния между различными сочетаниями букв – обо всем, что делает великолепную типографику великолепной. В этих занятиях была какая-то красота, история, тонкость искусства, недоступная науке… меня это завораживало.
Тогда мне казалось, что все это не имеет ни малейшего шанса на практическое применение. Но 10 лет спустя, когда мы разрабатывали первый Макинтош, все мои знания по каллиграфии вернулись ко мне – и пригодились. Макинтош стал первым компьютером с красивыми шрифтами. Если бы я не стал посещать эти занятия в колледже, в Маках не было бы возможности использовать разные гарнитуры, шрифты не были бы пропорциональными.… А поскольку Windows – это всего лишь калька Макинтоша, с большой вероятностью этого не было бы ни у одного компьютера в мире. Итак, если бы я не бросил колледж и не пошел на курсы каллиграфии, у современных компьютеров, вероятно, не было бы тех замечательных шрифтов, которые есть у них сегодня.
Конечно, в колледже я и не предполагал, что в будущем все точки сойдутся, но десять лет спустя, стало очевидно – они не могли не сойтись. И опять же, невозможно соединить точки, когда ты смотришь в будущее – их можно соединить, лишь оглядываясь на прошлое. Поэтому в настоящем нужно верить, что в будущем точки как-нибудь сойдутся. Нужно верить во что-нибудь: в Бога, Судьбу, Жизнь, Карму, что угодно. Вера в то, что по ходу движения точки сойдутся, даст вам мужества следовать своему сердцу, даже если сердце уводит вас с качественно протоптанной тропинки. В этом вся разница.
Моя вторая история – о любви и потере
Мне повезло. Я рано нашел свое любимое дело. Мне было 20 лет, когда мы с Возом (Стив Возняк) основали «Apple» в гараже моих родителей. Мы много работали, и за 10 лет наше «гаражное предприятие» стало компанией стоимостью 2 миллиарда долларов, со штатом более 6 тысяч человек. За год до этого мы выпустили свое лучшее творение – Макинтош, и мне только что исполнилось 30 лет. И тут меня уволили.
Но как тебя могут уволить из компании, которую ты же и основал? Произошло следующее.
Компания росла, и мы наняли одного, на мой взгляд, талантливого, человека, чтобы он управлял компанией вместе со мной. Год или около того все было в порядке. Но постепенно мы разошлись в своем видении будущего, и в какой-то момент окончательно разругались. Совет Директоров в тот момент принял его сторону. И в 30 лет меня с шумом уволили. Все, чему я посвятил свою сознательную жизнь – исчезло, и я чувствовал опустошенность.
Несколько месяцев я вообще не знал, что делать. Мне казалось, что я подвел предыдущее поколение предпринимателей – они передавали мне эстафетную палочку, а я ее выронил. Я встречался с Дэвидом Паккардом и Бобом Нойсом и пытался извиниться за то, что все испортил. Мой провал был настолько публичным, что я даже думал о том, чтобы сбежать из Долины.
Но понемногу я стал приходить в себя. Я чувствовал, что по-прежнему люблю свое дело. То, как все сложилось с
Apple, ничего не изменило во мне. Я был отвергнут, но по-прежнему любил. И я решил начать все сначала.
В тот момент я, конечно же, не понимал, что увольнение из
Apple – это лучшее, что могло со мной случиться. Тяжкое бремя успеха сменилось чувством легкости: я опять новичок. Менее уверенный по поводу всего происходящего. С этого чувства начался один из самых творческих периодов в моей жизни. В течение 5 последующих лет я основал компании NeXT и Pixar и влюбился в прекрасную женщину, которая стала моей женой. Студия Pixar выпустила первый в мире компьютерный мультфильм, «Историю игрушек». Сегодня она является самой успешной мультипликационной студией в мире. В силу замечательного стечения обстоятельств, компания Apple купила компанию NeXT и я, таким образом, вернулся в Apple. Технология, которую мы разработали в NeXT, легла в основу нынешнего возрождения Apple. И у нас с Лорин замечательная семья.
Я уверен, что ничего этого не случилось бы, если бы меня не уволили из Apple. Лекарство было ужасным на вкус, но, похоже, пациент в нем нуждался. Иногда жизнь будет бить вас ключом по голове – не теряйте веры. Я убежден, что единственная вещь, благодаря которой я продолжал идти вперед – это то, что я любил свое дело. Нужно найти то, что вы любите – и это верно как для работы, так и для личной жизни. Работа будет занимать много места в вашей жизни, а потому единственный способ быть по-настоящему довольным жизнью – делать то дело, которое считаешь великим. А единственный способ сделать великое дело – любить то, что ты делаешь. Если вы еще не нашли того, что любите – продолжайте искать, не успокаивайтесь. Как и со всеми делами сердца, когда найдете – поймете, что это – то самое. И как любые настоящие отношения, эти отношения с годами будут только улучшаться. Так что ищите. Не успокаивайтесь.


Моя третья история – о смерти 
Когда мне было 17 лет, я прочитал мысль о том, что «Если будешь проживать каждый день, как если бы он был последним – однажды наверняка окажешься прав». Это произвело на меня сильное впечатление, и с тех пор вот уже 33 года я каждое утро смотрюсь в зеркало и спрашиваю себя: «Если бы сегодня был последний день моей жизни, захотел бы я заниматься тем, чем собираюсь заняться»? И всякий раз, когда отвечаю себе «Нет» слишком много дней подряд, я понимаю, что нужно что-то менять.
Память о том, что все мы скоро умрем, лучше всего помогает мне принимать большие решения в жизни. Ведь перед лицом смерти почти все теряет значение – мнение окружающих, амбиции, страх позора или провала – и остается только то, что по-настоящему важно. Память о том, что умрешь – это лучший известный мне способ избежать мысленной ловушки, которая заставляет тебя думать, что тебе есть, что терять. Ты уже голый. И нет никаких причин не следовать своему сердцу.
Около года назад мне поставили диагноз – рак. В полвосьмого утра я прошел сканирование, которое отчетливо показало опухоль в поджелудочной железе. Я и понятия не имел о том, что у меня есть поджелудочная железа. Врачи сказали, что это почти наверняка неизлечимый вид рака, и что жить мне осталось от 3 до 6 месяцев. Мой врач посоветовал мне идти домой и привести в порядок свои дела, что на языке врачей означает: «Подготовься к смерти». Это значит собраться и сказать своим детям все то, что ты хотел им сказать. Тебе казалось, у тебя на это есть следующие десять лет, а оказалось – всего пара месяцев. Это значит подготовить все так, чтобы твоей семье было, как можно проще со всем справиться. Это значит попрощаться со всеми.
Я жил с этим диагнозом целый день. Позже вечером я прошел биопсию: эндоскоп через горло и желудок засунули мне в кишечник, ввели иглу в поджелудочную железу и взяли несколько клеток из опухоли для анализа. Я был под наркозом, но моя жена, которая при этом присутствовала, рассказала, что, когда врачи посмотрели на образцы клеток под микроскопом, они начали плакать. Оказалось, что у меня очень редкий вид рака поджелудочной железы, который лечится при помощи хирургической операции.
Мне сделали операцию и, слава богу, я теперь в порядке.
Это было самое близкое столкновение со смертью в моей жизни, и я надеюсь, в течение следующих 20 лет ближе сталкиваться с ней мне не придется. Пережив это, я теперь могу сказать вам гораздо увереннее, чем раньше, когда смерть была для меня полезным, но исключительно умозрительным конструктом: Никто не хочет умирать. Даже люди, которые хотят попасть в Рай, не хотят умирать, чтобы туда добраться. И, тем не менее, смерть – это общая для всех нас конечная остановка. Дальше никто не проедет.
И так оно и должно быть, поскольку Смерть, видимо, – лучшее изобретение Жизни. Для Жизни она – агент изменений. Она расчищает старое, чтобы дать место Новому. Сейчас Новое – это вы, но пройдет немного времени, и вы постепенно станете тем Старым, что нужно убрать с дороги. Я прошу прощения за драматизм, но так оно и есть.
Ваше время ограниченно, так что не тратьте его, проживая чью-то чужую жизнь. Не попадайтесь в ловушку догмы – не живите чужими мыслями. Не давайте шуму чужих мнений заглушать собственный внутренний голос. И самое главное – имейте мужество следовать своему сердцу и уму. Они каким-то образом уже знают, кем ты должен стать. Все остальное – вторично.
Во времена моей молодости выпускался замечательный журнал, «Каталог всего на свете». Он был одной из библий моего поколения. Парень, которого звали Стюарт Бранд, издавал его неподалеку отсюда, в Менло Парк. Это было в конце 60х, до компьютеров и компьютерной верстки, так что делалось все вручную, при помощи печатных машинок, ножниц и поляроида. Это было что-то вроде Гугла в бумажной форме, но за 35 лет до возникновения Гугла. Издание было идеалистическим, полным замечательных инструментов и идей. Стюарт и его команда сделали несколько номеров журнала, и, когда тот выполнил свою миссию, решили выпустить финальный.
Это было в середине 70х, я тогда был вашего возраста. На задней обложке журнала была фотография сельской дороги, сделанная ранним утром. Такой дороги, по которой обычно путешествуют автостопом любители приключений. Под этой фотографией были слова: «Оставайся голодным. Оставайся глупым». Они выходили из игры, и это было их прощальным посланием. Оставаться голодным. Оставаться глупым. Я всегда желал этого для себя. И теперь, когда вы выпускаетесь из университета, чтобы начать все по-новому, – я желаю этого вам.
Оставайтесь голодными. Оставайтесь глупыми.
Большое вам спасибо.

вівторок, 4 жовтня 2011 р.

про ефективну мотивацію

На днях познайомилася з дуже цікавою людиною - директором галереї "Равлик" у Львові Юрієм Гайдою. Приїхала до Львова моя подруга з Росії, закохана у Львів. Цікавила її екскурсія підземеллями Львова на російській мові. Він, вислухавши побажання, не переходячи на російську мову, чемно відповів їй, що є 2 варіанти:
1) можна замовити екскурсію на іноземній мові. Вона буде коштувати наступним чином: на російській - 120 грн./год., на польській - 140 і на англійській - 160 грн./год.
2) але є ще один варіант. Щодня у певні години проводиться планові огляди-екскурсії підземеллям, ціна яких 12 !!!! грн./год. Але Тільки на українській мові. :)))
Воістину - мотивація грошовою одиницею - одна з найбільш ефективних: на державній - 12 грн. Хочеш на іноземній - вдесятеро дорожче.