субота, 24 листопада 2012 р.

Голодомор. Запали свічку пам'яті...


Свічечка мерехтить.
Мамо, я хочу їсти.
Що тобі, золотий?
Супчику, м'яска, тістечка?
Я не скажу тобі -
Свічка промовисто світить - ,
Як в той далекий рік,
їсти хотіли діти.
Я пригорну тебе.
Богу щиро подякую,
Ти хлібчик самачно гризеш:
-Мамо, чому ти заплакана?
Подумки полечу:
ти зачекай, рідненький.
Коло стіни плачу
Хлопчик стоїть маленький.
Рученька: тьотю дай.
- Супчику, м'яска, тістечка?
Ти говориш про рай,
а я просто хочу - їсточки.
І я винувато стою -
В долонях ні хліба, ні солі
Серце своє віддаю
Хлопчик іде поволі,
Рука до мене тремтить,
сили взяти не має.
Хлопчику: чорна нитка
нас з тобою єднає.
Через роки і дні
Якесь почуття провини,
Наче я взяла хліб
У тої малої дитини.
Мамо, чого сльоза?
На відкуси скоринку
Дай Боже, щоб ти не знав,
Того що хлопчик той, синку.
Господи, не допусти
і віднеси до раю
Хлібчика дітям тим,
Що досі його чекають .
 
Галя Білик
 
***
Близився день. Всі чекали завершення світу.

І нервово тремтіла в апостола Йвана рука.

та невже ж то і є той останній абзац заповіту,

І горіла свіча, і сльоза допікала гірка.

На великому шматі землі врожаЯми святої

зачорнілося раптом і крикнукнув розпачливо крук.

Навіть Бог розумів: мук таких й Сатана не достоїн,

То за що ж допускати тим людям малим таких мук?.

І зітхали Старці, і під ними вгиналися хмари,

І душилася злом запилючина совість людська

Помирали найкращі без свічки, молитви. Та кари

Ще і досі не знає жорстока убивці рука.

Бог таке допустив і напевно, він мав щось на гадці,

Але я дотепер не збагну тих Гоподній шляхів

ХХІ століття. Я ж знов спотикаюсь на згадці

І молюся за тих, хто безчасно, як свічка згорів.

Галя Білик

Немає коментарів:

Дописати коментар