Ми незалежні? Від кого? Від чого? При сучасній світовій фінансовій системі, яка взяла за горло більшість країн світу (хто зараз не залежить від міжнародних кредитів, відсотків по них і т.п.?) мабуть, поняття незалежності трохи трансформувалося. США, Греція, Німеччина, Іспанія,…..зараз незалежні? А Україна?
Докотилась Україна до самого краю…Далі хочеться продовжити як Костенко в записках, «вже нема куди котитись. Тільки в прірву». Ось і летимо. Що далі? Десь мусимо приземлитися ,гепнутись добре, щоб наші мізки стали на свої місця. (чого ж до цього часу обирали собі Таких лідерів ? Чого ж тоді нас Так легко нагодувати брехнею, видовищами, обіцянками, якщо ми такі розумні?) Ну а далі – далі знову котитися або «викочувати» спільними зусиллями, тяжкою працею (приклад нам - китайці) нашу Україну до нового рівня, зайняти своє місце під сонцем.
Суспільство (не тільки наше – ми ж живемо в еру розквітлої глобалізації) деморалізоване, А, може, це так мені зараз здається? Ми ж «мутуємо» і навіть не помічаємо цього. Можливо, ми не живемо у «королівстві кривих дзеркал», просто не встигаємо адаптуватися морально до змін? Хоча основні цінності – такі як любов, сім'я, дружба завжди займали гідне місце в житті людей…
Змінюються технологічні уклади, а це відбивається і на зміні суспільних відносин. (перспектива створення «електронних котеджів», зміни відносин у сі'мї, переваги, коли в майбутньому чоловік і жінка по професії будуть колегами і т.п.) Тут вже з загальносвітового сценарію нашу роль не вирізати. Є загальні тенденції, і хоч трісни – ми пливемо в одному човні.
Але є одне «но». І це «НО» пояснює, чому для України 40% боргу від ВВП – це дефолт, а для Японії 225% - ні. І чому у розвинених країнах публічна особа при найменшому скандалі, навіть не завжди за наявності доказів, йде у відставку, а в Україні навпаки - набирає рейтинг?
А образливо найбільше те, що ми пішаки і ні на що суттєво вплинути не можем. Люди не винні (чому так хочеться сказати Коцюбинське «коні не винні»? ) Навпаки, люди готові працювати більше, щоб заробляти більше. Хочеться бачити результат. А результат справді, як в пише Льюїс Керрол, такий: треба бігти дуже швидко, щоб стояти на місці. І деколи відчуваєш себе так, ніби біжиш на біговій доріжці, а тобі весь час хтось збільшує швидкість. Сили закінчуються. Стоїш на місці (вірніше біжиш). Розумієш, що треба зійти, але чомусь і зійти сил немає. От так і у нас. Треба змінити владу. Але як? На що? На кого? В даний момент.
От що змогло б українців згуртувати по-справжньому й знищити цю «толерантну» байдужість – це лихо. Велике всеосяжне лихо, неминуче лихо, як було у Японії. Жорстоко, але правда.
А ще – праця, дисципліна, професіоналізм, порядок. До речі, про порядок. От як ви думаєте: було б більше порядку в країні, якби працювала система «платних доносів»? Це так гіпотетично, образно. Існував би якийсь фонд, скоріше всього при місцевих бюджетах, який формувався б зі сплачених штрафів. Хто побачив порушення, доніс на нього – отримав винагороду. Таке собі «ябедничання», «стукатцтво». От побачив, що сусід курить (палить) біля своєї дитини. Подзвонив кому треба. Приїхала відповідна служба. Сусіда оштрафували. Тобі заплатили (перерахували) 20% від штрафу. Всім добре. Поліції, бо плани виконує, дитині – бо не дихає канцерогенами. Тобі – бо заробив і показав свою «соціальну відповідальність». Сусіду тільки зле. Але то вже його проблема. Сам винен.
Така собі модель суспільної поведінки, яка важко віриться, що змогла б у нас прижитися. З дитинства «ябед» не люблять. З службою сусіду можна в нас «домовитись», а самому ще дістати «на горіхи».
Це так, примітивний приклад. У нас же панує Система. З великої літери «С»
Важко розібрати в в цирковій виставі під назвою «Політика» - що є справжнє, а що фокуси.
Докотилась Україна до самого краю…Далі хочеться продовжити як Костенко в записках, «вже нема куди котитись. Тільки в прірву». Ось і летимо. Що далі? Десь мусимо приземлитися ,гепнутись добре, щоб наші мізки стали на свої місця. (чого ж до цього часу обирали собі Таких лідерів ? Чого ж тоді нас Так легко нагодувати брехнею, видовищами, обіцянками, якщо ми такі розумні?) Ну а далі – далі знову котитися або «викочувати» спільними зусиллями, тяжкою працею (приклад нам - китайці) нашу Україну до нового рівня, зайняти своє місце під сонцем.
Суспільство (не тільки наше – ми ж живемо в еру розквітлої глобалізації) деморалізоване, А, може, це так мені зараз здається? Ми ж «мутуємо» і навіть не помічаємо цього. Можливо, ми не живемо у «королівстві кривих дзеркал», просто не встигаємо адаптуватися морально до змін? Хоча основні цінності – такі як любов, сім'я, дружба завжди займали гідне місце в житті людей…
Змінюються технологічні уклади, а це відбивається і на зміні суспільних відносин. (перспектива створення «електронних котеджів», зміни відносин у сі'мї, переваги, коли в майбутньому чоловік і жінка по професії будуть колегами і т.п.) Тут вже з загальносвітового сценарію нашу роль не вирізати. Є загальні тенденції, і хоч трісни – ми пливемо в одному човні.
Але є одне «но». І це «НО» пояснює, чому для України 40% боргу від ВВП – це дефолт, а для Японії 225% - ні. І чому у розвинених країнах публічна особа при найменшому скандалі, навіть не завжди за наявності доказів, йде у відставку, а в Україні навпаки - набирає рейтинг?
А образливо найбільше те, що ми пішаки і ні на що суттєво вплинути не можем. Люди не винні (чому так хочеться сказати Коцюбинське «коні не винні»? ) Навпаки, люди готові працювати більше, щоб заробляти більше. Хочеться бачити результат. А результат справді, як в пише Льюїс Керрол, такий: треба бігти дуже швидко, щоб стояти на місці. І деколи відчуваєш себе так, ніби біжиш на біговій доріжці, а тобі весь час хтось збільшує швидкість. Сили закінчуються. Стоїш на місці (вірніше біжиш). Розумієш, що треба зійти, але чомусь і зійти сил немає. От так і у нас. Треба змінити владу. Але як? На що? На кого? В даний момент.
От що змогло б українців згуртувати по-справжньому й знищити цю «толерантну» байдужість – це лихо. Велике всеосяжне лихо, неминуче лихо, як було у Японії. Жорстоко, але правда.
А ще – праця, дисципліна, професіоналізм, порядок. До речі, про порядок. От як ви думаєте: було б більше порядку в країні, якби працювала система «платних доносів»? Це так гіпотетично, образно. Існував би якийсь фонд, скоріше всього при місцевих бюджетах, який формувався б зі сплачених штрафів. Хто побачив порушення, доніс на нього – отримав винагороду. Таке собі «ябедничання», «стукатцтво». От побачив, що сусід курить (палить) біля своєї дитини. Подзвонив кому треба. Приїхала відповідна служба. Сусіда оштрафували. Тобі заплатили (перерахували) 20% від штрафу. Всім добре. Поліції, бо плани виконує, дитині – бо не дихає канцерогенами. Тобі – бо заробив і показав свою «соціальну відповідальність». Сусіду тільки зле. Але то вже його проблема. Сам винен.
Така собі модель суспільної поведінки, яка важко віриться, що змогла б у нас прижитися. З дитинства «ябед» не люблять. З службою сусіду можна в нас «домовитись», а самому ще дістати «на горіхи».
Це так, примітивний приклад. У нас же панує Система. З великої літери «С»
Важко розібрати в в цирковій виставі під назвою «Політика» - що є справжнє, а що фокуси.
Тому вернуся до теми вічних цінностей. Любов, сім'я, родина, дружба… Це і є те справжнє, те світло провідної зорі, яке завжди вказуватиме нам правильну дорогу. Виведе з задзеркалля, легше адаптує до «мутацій», згладить хвилі підйомів і криз.
І те, що ми летимо зараз у прірву – це ж СУПЕР! Значить попереду великі зміни. Будемо «викочувати».
Слава Україні!
Немає коментарів:
Дописати коментар