Страсна п'ятниця. Картина Любові Міленко "У кожного своя дорога — до Бога"

 

 

Любов Міленко "У кожного своя дорога — до Бога"

 

А у п'ятницю страсну -
Тяжко було на душі.
Продивлялася титри подій своїх,
Зміряла цінності.
Ти всього лиш маленька краплинка
В морі цім,
У якій відбивається Всесвіт.
Ти - Людина.
І сім п'ятниць на тиждень
Уже передують оцій.
У такій нестабільності
Ти вже роками стабільна.
Діалог із собою
В ком сніговий переріс.
І не танув у часі,
А ледом обріс. Зимно.
І за тижнями тижні
Дорогою хресною йдуть.
І сім п'ятниць на тиждень
Кличуть до посту сумління.
В кого серце
Про сенс життя не болить,
Не шукатиме в людях Христа
Для Його - не свого спасіння.

 

Олена Лісовська

Прогулянка Трускавцем. Джерела Едвард та Юзя.

Здавалася б недалекою є відстань від Львова до Трускавця. Проте чомусь мені ніколи досі не доводилось побувати у цьому відомому місті-оздоровнику. Звісно, важко пізнати нове для себе місце за декілька годин. Так як їхали ми у Трускавець вже з Меденичів і не самі, а з компанією з невеличкими дітьми, звісно, постало у нас питання - де б то поїсти у Трускавці і трохи відпочити. По дорозі телефонували знайомим, які бували тут раніше чи мешкали колись тут. Невеличких затишних ресторанчиків ніхто не міг порадити. Всі попереджали: самі ж розумієте, курортне місто. Але всі без винятку згадували ресторан "Ґражда" на території санаторію "Карпати". Мовляв, там і кухня хороша, і дітям буде рай, де поганяти і побігати. Чесно кажучи, були вже трохи втомлені і не хотілося мотати круги у пошуках щастя, тому в місцевих мешканців швидко попитали дорогу до санаторію і вже в`їзджали на величезну територію.

Скажу відверто, масштаби і доглянутість місцини мене приємно вразили. Знаєте, це одне з тих місць, коли саме перебування у тій затишній атмосфері може лікувати.А ще сподобались цікаві ковані скульптури. 

 Ось ця, для прикладу, називається "Сонячний годинник". І дійсно, ми звіряли годину. Тінь падає чітко. Дуже сподобалось і вразило.

 Приємна територія манить до відпочинку. Є де присісти - як на сонці, так і в тіні.

 Ще одна скульптура "Вертеп"

 А це "Мавка і Чугайстер"

 Ну і сам санаторій. 

Що стосується ресторану, то ми таки там обідали. Кухня українська.  Меню стандартне. Не можу нічого особливо хорошого сказати, як і поганого. Ціни середні як у Львові  в типовій ресторації. Загалом позитивні відгуки.

  А далі пішли на прогулянку містом. Ось так виглядає музей. Місто має древню історію. 

 Назва міста "Трускавець" до цього часу викликає суперечки істориків. Одні вважають, що "Трускавець" - це видозмінена форма польського слова truskawka - полуниця. Але полуниця з`явилася в Європі тільки після 1712 року і була привезена з Чілі французьким офіцером Фрез`є. А назва міста вперше зустрічається вже у XV ст. Інші вчені вважають, що на назву міста вплинула литовська мова. По-литовськи druska - це сіль, а Прикарпаття - відомий центр солеваріння. З цим промислом пов`язані назви багатьох населених пунктів Львівщини, наприклад: Стара Сіль, Ясениця Сільна, Солець, Солонсько. На користь цього варіанту свідчать тісні міждержавні стосунки Галицько-Волинського князівства і Великого Князівства Литовського у XII-XV ст.
   Датою офіційного заснування бальнеологічного курорту вважається 1827 р., коли тут було споруджено приміщення для перших 8 ванн.

Старі фото з просторів нету

 Сучасний Трускавець несе в собі настрій неспішності і атмосфери, коли хочеться просто гуляти-гуляти великим парком. Трохи дратують картаті вивіски крамниць-кіосків.

 А ось цей санаторій досить навіть колоритний 

 А ось і бювет. Ми фотографували в години, коли він зачинений, тому біля нього зовсім пусто. Але пройде 2 години і спостерігатиметься зовсім інша картина

 Джерело №6 «Едвард», будівля - пам'ятка архітектури XIX-XX століть. Являє собою стару шахту, за допомогою якої до 1910 року тут видобували озокерит. З 1910 року воду, розкриту шахтою, використовують у лікувальних цілях.

 Ось така скульптура зустрілась нам.

 І такий колоритний музика. Спочатку він почав для дітей грати "Голубой вагон", але потім на прохання однієї чудової панянки з нашої компанії дав джазу скрипці, ну вірніше коломийки. Заграв він на скрипці коломийку. Файнезно так!

 Джерело Юзя, у воді якого стільки гліцерину, що якщо нею вмиватися, то повертається нібито краса. Ну, ми, дівчата, звісно, вмились біля джерела. ) Але дійсно вода дуже м`яка.  

 Ось ми у бюветі. Тут людно. Кожен обирає те джерело, яке йому "прописав лікар". Найбільш популярним залишається "Нафтуся".

  Зображення упівців біля церкви.

 Іван Франко 

 У Львові часто ходжу теж по вул. С. Бандери

Ну і гелікоптерчик. Дітей зацікавив. 

Ще згадався випадок. Купили ми в самісінькому центрі Трускавця біля кіоску морозиво. Було нас багатенько і різне вибирали. Хтось хотів зразу ж їсти. Хтось хотів присісти десь на лавці. Заплатили гроші, взяли морозиво і пішли собі. Пройшли десь так метрів з 300 і доганяє нас той хлопчина, що морозиво нам продав: ми забули 2! Просто не помітили їх в пакеті приготовленому і не взяли. А він догнав нас, безголових, і віддав. От якщо він прочитає колись мій запис, то дякую йому ще раз. 

Дякую Трускавцю і його мешканцям. 

Їдемо далі.

Редьярд КІПЛІНҐ (в перекладі Василя Стуса)

Є вірші, які примушують мене взяти себе в руки і допомагають зробити непогане прибирання у голові та думках. "IF" Кіплінга - один із них. вивчила його напам`ять вже давно. Час від часу читаю оригінал, часто і переклад. До речі, переклад Василя Стуса мені дуже до душі.  Він назвав свій переклад "Синові". Роки проходять, а актуальність вірша не зникає. Як на мене - це один з прекрасних стислих творів про те, як виховувати своїх дітей.

Редьярд КІПЛІНҐ (в перекладі Василя Стуса)

СИНОВІ

Коли ти бережеш залізний спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.
Коли ти вмієш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном,
ошуканий, не піддаєшся злому
і власним не хизуєшся добром.
Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії —
облуда щастя й машкара нещасть.
Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.
Коли ти можеш всі свої надбання
поставити на кін, аби за мить
проциндрити без жалю й дорікання —
адже тебе поразка не страшить.
Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій!
Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями — простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини,
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш.

*** 

Оригінал:

IF…

If you can keep your head when all about you
Are losing theirs and blaming it on you;
If you can trust yourself when all men doubt you,
But make allowance for their doubting too:
If you can wait and not be tired by waiting,
Or, being lied about, don’t deal in lies,
Or being hated don’t give way to hating,
And yet don’t look too good, nor talk too wise;
If you can dream – and not make dreams your master;
If you can think – and not make thoughts your aim,
If you can meet with Triumph and Disaster
And treat those two impostors just the same:
If you can bear to hear the truth you’ve spoken
Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
And stoop and build ‘em up with worn-out tools;
If you can make one heap of all your winnings
And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings,
And never breathe a word about your loss:
If you can force your heart and nerve and sinew
To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
Except the Will which says to them: “Hold on!”
If you can talk with crowds and keep your virtue,
Or walk with Kings – nor lose the common touch,
If neither foes nor loving friends can hurt you,
If all men count with you, but none too much:
If you can fill the unforgiving minute
With sixty seconds’ worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that’s in it,
And – which is more – you’ll be a Man, my son!

Український Казимир Малевич

Бачити світ – ще не значить бачити його очима, але бачити світ можна і знанням, і всім єством. (К. Малевич)

 

Для мене ім'я Казимира Малевича асоціюється з його "Чорним квадратом". І тут зустрічаю статтю про нього і прозріваю. "Русский художник" насправді є українцем з польським корінням.

 

До 17 років Казимир Малевич жив по селах України. Розмовляв українською, разом із селянками розмальовував хати в орнаментальному, тобто абстрактному, стилі. У 1920-х , коли його цькували в Москві та Ленінграді, в Україні його прийняли на професорську посаду, виставляли, публікували теоретичні статті... І раптом – з іншими інтелігентами – позбавили роботи в погромному 1930-му. Надії на порятунок луснули й тут. Звідси розпачливе «Більше не хочу бути українцем!». Василь Симоненко у подібній ситуації вигукнув: «Україно, тебе я терпіти не можу!» Людей села Малевич зображував завжди. «Вони навчили мене мистецтва. Селяни здавалися мені чистими, на відміну від робітників цукроварень, де працював мій батько». Коли селянам більшовики перебили хребта, він почав малювати їх ляльками-калічками на жовто-блакитному (як український прапор) тлі.

ПОНЕВОЛЕНА УКРАЇНА. Селяни перетворилися на безрукі, безликі постаті, які звинувачували владу у винищенні селянства

«ЛЮДИНА, ЩО БІЖИТЬ». Образ, присвячений Голодомору 1933 р.

За спогадами наймолодшої сестри Вікторії, Казимир Малевич «писався в анкетах українцем, радив те саме робити і нам з братом, добре знав українську мову». Хоча, перебуваючи в Польщі й шукаючи порятунку від цькування комуністичної влади, назвав себе в офіційному формулярі поляком. Навіть намагався лишитися в сусідній країні, однак, за іронією долі, тамтешня влада відмовила, вважаючи його більшовиком. А небіж художника – син Вікторії – і досі згадує, як дядько катав його, малого, на дужих плечах, як вечорами батько та Казимир Малевич співали українських пісень. Саме тоді він уперше почув «крамольні» слова «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», що їх майже пошепки співали чоловіки. Найулюбленішою ж піснею Казимира Малевича була «Гуде вітер вельми в полі, реве, ліс ламає».



 

матеріали використовувала звідси

 



Голодомор. Запали свічку пам'яті...

Свічечка мерехтить.

Мамо, я хочу їсти.

Що тобі, золотий?

Супчику, м'яска, тістечка?

Я не скажу тобі -

Свічка промовисто світить - ,

Як в той далекий рік,

їсти хотіли діти.

Я пригорну тебе.

Богу щиро подякую,

Ти хлібчик самачно гризеш:

-Мамо, чому ти заплакана?

Подумки полечу:

ти зачекай, рідненький.

Коло стіни плачу

Хлопчик стоїть маленький.

Рученька: тьотю дай.

- Супчику, м'яска, тістечка?

Ти говориш про рай,

а я просто хочу - їсточки.

І я винувато стою -

В долонях ні хліба, ні солі

Серце своє віддаю

Хлопчик іде поволі,

Рука до мене тремтить,

сили взяти не має.

Хлопчику: чорна нитка

нас з тобою єднає.

Через роки і дні

Якесь почуття провини,

Наче я взяла хліб

У тої малої дитини.

Мамо, чого сльоза?

На відкуси скоринку

Дай Боже, щоб ти не знав,

Того що хлопчик той, синку.

Господи, не допусти

і віднеси до раю

Хлібчика дітям тим,

Що досі його чекають .

 

Галя Білик

 

***

Близився день. Всі чекали завершення світу.

І нервово тремтіла в апостола Йвана рука.

та невже ж то і є той останній абзац заповіту,

І горіла свіча, і сльоза допікала гірка.

На великому шматі землі врожаЯми святої

зачорнілося раптом і крикнукнув розпачливо крук.

Навіть Бог розумів: мук таких й Сатана не достоїн,

То за що ж допускати тим людям малим таких мук?.

І зітхали Старці, і під ними вгиналися хмари,

І душилася злом запилючина совість людська

Помирали найкращі без свічки, молитви. Та кари

Ще і досі не знає жорстока убивці рука.

Бог таке допустив і напевно, він мав щось на гадці,

Але я дотепер не збагну тих Гоподній шляхів

ХХІ століття. Я ж знов спотикаюсь на згадці

І молюся за тих, хто безчасно, як свічка згорів.

Галя Білик

Іван Дзюба про незалежність України

Україна розвивалася у нав'язливих їй спотворених суспільно-політичних умовах, і її незнищенна воля до життя виявлялася не завжди в адектватних формах і свідомих актах. Незалежністю завдячуємо не лише тим, хто свідомо присвятив своє життя цій ідеї, а й тим, хто, може, й не маючи поняття про неї, об'єктивно працював для України, забезпечуючи безперервність народного буття: вирощував хліб, добував вугілля, зводив житло, створював музику, народжував нові наукові ідеї. А найбільше завдячуємо тим українським матерям, які за всякої тихої години знаходили сили виховувати своїх дітей у добрих звичаях, передавали їм людяність і рідне слово.

Незалежність - заслуга не тільки певних політичних сил та рухів, а й  усього народу, багатьох його поколінь.

(Іван Дзюба. Співдоповідь на І Всесвітньому форумі українців 21 серпня 1992 року)

Зачепило

Є великий попит на гроші, красу і спокій.
Ще, можливо , на розум, але він досить часто відсутній зовсім.

Так, я хвора на це століття.
Ці неони виймають очі...
Монітори, немов надгробки
На могилах когось відомих.
Так, купуйте собі шнурівки
І кладіть на жертовник моді,
Бо сплатити данину готівкою
Ви цій панні не будете в змозі.
Ці галопи, змагання, потуги,
Коли час, мов скакун ошалілий.
Ця самотність технічних продукцій,
Ці сторокаті настрої, настрої ліниві.

Коли ціниться слово, промовлене стиха чи вголос...
Коли ціниться погляд, не звернений до монітору, а в очі...
Як цінується спокій в обіймах, що не поспішають...
І розмова з присутністю тих, котрі розмовляють...
Як ніколи.

Уляна Журавчак

Ролан Биков "Я сюди більше ніколи не повернусь". Пам`ятник ненародженим дітям.Словаччина

Важка це тема. Часом найрідніша людина може бути найжорстокішою. А хто може бути ріднішим, ніж мама?

У цьому дописі проводжу дві паралелі. Дві лінії. Обидні болючі і не можу без емоцій спокійно дивитись ні на першу, ні на другу.

Я не хочу говорити про тих матерів. Хтось, можливо, шкодує і несе свій хрест все життя за це. Хтось, мабуть, ні. Давайте зосередимось на дітях.  Це вони - наші послідовники. Це їм наступним робити вибір - народжувати, чи вбивати. Це вони копіюватимуть нашу модель поведінки зі своїми дітками...

Хочеться побажати мудрості всім нам, людяності, любові один до одного, гуманності, щасливий дітей та батьків.

1) Ролан Биков "Я сюди більше ніколи не повернусь". Увага!!! відео  непросте.

2) Пам'ятник ненародженим дітям - Словаччина

Ось і підтверджується прогноз Тоффлера. Або що таке "workshifting" і чи є він в Україні

Не знала про таке явище, як "workshifting" . І тим більше, що існує воно в Україні. Вперше зустрілась з ним, коли дізналася, що солідна корпорація, в якій працює мій хороший знайомий,  скоротила кількість офісів по Україні і тепер його офіс -  квартира.

Виявляється, це загальносвітова тенденція, яка не минає і Україну.

"Дедалі більше українських компаній дозволяють своїм співробітникам не їздити в офіс, а працювати вдома.

 В українських компаніях широке впровадження практики роботи співробітників поза офісом (воркшифтінг, від англ. Workshifting) розпочнеться в найближчі 2-3 роки.

 Воркшифтінг набуває все більшої популярності у світі. Згідно з недавнім звітом Citrix Global Index Workshifting, який був проведений Vanson Bourne в 11 країнах, сьогодні воркшифтінг практикують 37% компаній.

 За прогнозами, ця цифра зросте до 93% уже в 2013 році. Основна причина розвитку цього напрямку в усьому світі — активне впровадження бізнес-структурами нових технологій. Бар'єри, які раніше перешкоджали роботі поза офісами, тепер усунені за допомогою відеоконференцзв'язку, онлайн-комутаторів, презентацій на відстані та іншого.

 Завдяки цьому працівник може працювати в цілком комфортній обстановці поза офісом, маючи віддалений електронний доступ до всіх компьютерів і програм офісу.

 Але це всього лише справа часу -  в нашій країні на поширення вже популярного у світі досвіду піде 2-3 роки. Тенденція найпевніше почне поширюватися з великих міжнародних компаніях, для політики яких характерна робота на результат. Віддалена робота зручна як для працівника, який зможе виконувати завдання в комфортних для себе умовах, так і для роботодавця, який скоротить витрати на утримання зайвих офісних приміщень."

 Джерело

http://kadrovik.ua/content/koli-ukra-nts-zmozhut-pratsyuvati-doma

Про толерантність, Кіплінга та одну монету

Існує таке слово - "толерантність". Хороше слово. От тільки останні декілька років воно мене, чесно кажучи, почало дратувати. Можливо тому, що давно вже спостерігаю, що толерантність в Україні люди часто розуміють, як терпимість по відношенню до себе, а не до інших.

Відповідно до Преамбули Статуту ООН, толерантність полягає в тому, що потрібно "проявляти терпимість і жити разом, в мирі один з одним як добрі сусіди" 

Є навіть монета, присячена толерантності. Монета називається "Рівність і толерантність". Випущена вона у Фінляндії номіналом 20 євро зі срібла. Тираж 20 000.

Рівність і толерантність

І хочеться продовжити мені тему толерантності віршем Редьярда Кіплінга "Ми і вони"

Rudyard Kipling, "We and They"

Father and Mother, and Me,
Sister and Auntie say
All the people like us are We,
And every one else is They.
And They live over the sea,
While We live over the way,
But-would you believe it? --They look upon We
As only a sort of They!

We eat pork and beef
With cow-horn-handled knives.
They who gobble Their rice off a leaf,
Are horrified out of Their lives;
While they who live up a tree,
And feast on grubs and clay,
(Isn't it scandalous? ) look upon We
As a simply disgusting They!

We shoot birds with a gun.
They stick lions with spears.
Their full-dress is un-.
We dress up to Our ears.
They like Their friends for tea.
We like Our friends to stay;
And, after all that, They look upon We
As an utterly ignorant They!

We eat kitcheny food.
We have doors that latch.
They drink milk or blood,
Under an open thatch.
We have Doctors to fee.
They have Wizards to pay.
And (impudent heathen!) They look upon We
As a quite impossible They!

All good people agree,
And all good people say,
All nice people, like Us, are We
And every one else is They:
But if you cross over the sea,
Instead of over the way,
You may end by (think of it!) looking on We
As only a sort of They!

"Pencilhead" by Qwaqa

Ми у постійних гонках. Світ шаленими темпами змінюється і не в найкращу сторону. Ми його робимо таким і навіть не маємо часу зупинитися і подумати. Це занадто велика розкіш - зупинитися. "Треба дуже швидко бігти, щоб стояти на місці". Рух- це філософія нашого життя. От тільки, чи можливо змінити траєкторію?

"Pencilhead" by Qwaqa:

Густав Водічка. Україна — батьківщина замріяних ангелів

На днях у моєму словниковому запасі стало більше принаймі на одне слово - "конформізм". Особливо яскраво характеризує цю рису,на жаль,українців стаття Густава Водічки "Україна - батьківщина замріяних ангелів". 

Україна – це святилище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал – наполегливе очікування безкоштовного дива. Кажуть, що під лежачий камінь вода не тече. Українці з цим не згодні. Ми триста років сиділи в центрі Європи і чекали «самостійності». Господь не витримав цього знущання і здійснив диво. Вдоволені результативністю своєї релігії, ми чекаємо інших чудес. Наприклад, процвітання і благополуччя. При цьому нас не лякає час і швидкоплинність життя. Ми поводимося мов безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, а лише мішки з твердою валютою.

Українці – це нація, цілком позбавлена комплексу неповноцінності. Зі всіх видів очікування ми обрали найдосконалішу філософську форму. Як особи з усталеним уявленням про світ, ми вганяємо навколишнє життя у зрозумілі нам алгоритми розвитку. Все «знаючи», ми перебуваємо в постійному очікуванні, використовуючи наперед заготовлені ярлики. Черговий парламент для нас – ніщо. Черговий прем’єр для нас – ніхто. Флот – це те, що ділиться саме по собі. Гривня – це рубль. Свиня – це сусід. А сало – це продукт.

Активні ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні, позбавлені традиційної українській духовності. А з іншого боку, вони підтверджують очікувані нами дива. Не рухаючись з місця і не докладаючи жодних зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на закономірний наслідок своїх очікувань. Теоретично у нас є все. Головне – дочекатися цього. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з москалями приходять і проходять, а дівчата з віночками і дідусь з бандурою – вічні.

Свою головну релігійну пісню ми зробили державним гімном. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці», – тобто самі по собі... «Запануєм i ми, браття, у своїй стоpонцi», – тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. «Ще на нашій Україні доленька доспіє», – іншими словами, ситий українець незрілими плодами харчуватися не звик. Для нас доля – це не факт теперішнього часу, а те, що досі не існує. Все, що з нами відбувається, не має ніякого значення, бо в кожній українській хаті мешкають ченці, значно краще від буддійських знайомі з небаченим почуттям нірвани.

Нам дивно спостерігати за поведінкою американців, англійців, французів, росіян і так далі. Вони постійно лізуть у світову історію, щось декларують, «випендрюються», нападають на сусідів. Тобто поводяться як закомплексовані, ущербні люди. Сидячи на порозі своєї хатини, яка з краю, ми повільно жуємо галушку і не можемо збагнути, чого це німці постійно лізуть до нашого двору. Може, вони нам заздрять? Цих гансів не розбереш: то вони корову забирають, то гуманітарну допомогу тицяють. Складається враження, що увесь світ танцює перед нами на задніх лапах і намагається привернути до себе увагу. Напевне, навколишні народи не можуть здогадатися, що нам на них навіть плювати нудно.

Україна самодостатня. Це російську «птицю-тройку» постійно ганяють або на Аляску за снігом, або в Порт-Артур за мордобоєм. А нашим замріяним волам ходити нікуди і нема чого, хіба що в Крим по сіль.

Українська філософічна душа не сприймає різких нордичних думок чи вчинків. Адже очікування дива – це найскладніша внутрішня практика. Вона не дозволяє нам відволікатися на суєтне. Тільки хрущі, які «над вишнями гудуть», мають право турбувати нас вечорами. Нас безглуздо чим-небудь спокушати. Від самого початку свого існування умістивши себе в центр Всесвіту, ми живемо в іншому вимірі. Нам не потрібна мета. Ми самі є метою. Ми ні в кому не відчуваємо потреби, але в нас мають потребу всі: варяги любили у нас пожити, татари – поживитися, Петро I не міг без нас спорудити Петербург, його дочка не могла спати без нашого чоловіка. Сталінові ми допомагали охороняти табори, а Гітлерові – воювати. У нас так багато чудотворного здоров’я, що навіть Чорнобиль ми погодилися взяти на себе.

Ми запросто допомагаємо розв’язувати проблеми сусідам, оскільки своїх проблем у нас немає. Спостережливі люди це давно помітили. Російський письменник Іван Бунін був лютим хохломаном. Він невпинно повторював, що українці – це абсолютно реалізована, естетично довершена і гармонійно розвинена нація. Що нічого подібного у світі більше немає. Бунін, звісно, не помилявся.

Українці дивовижні не тільки своїм умінням чекати, а й тим, що вони самі є дивом. Як досконалі створіння, ми нічого не створюємо. Відверто виявлена геніальність скривдженого «кріпака» Тараса Шевченка – це неприємний виняток, що підтверджує правило: досконалість не має потреби у декларуванні й розвитку; вона допомагає розвиватися всьому тому, що існує за її межами. Українські священики, письменники, поети, митці, політики, полководці, режисери, актори, співаки, конструктори, вчені, винахідники, умільці вічно роз’їжджають по світу і оголошують себе росіянами, американцями, турками, поляками, французами, – ким завгодно, аби бідні, ущербні народи мали підстави пишатися собою.

Україна – батьківщина замріяних ангелів. Її безмовне очікування наповнює чудесами планету. Її не можна завоювати, поневолити або знищити. Вона не чутлива до подій. Вона поза подіями і часом. Вона не пам’ятає свій день народження і не знає свого віку. Їй нема з ким сперечатися і нема чого доводити. Вона сама собі гідний співрозмовник.

Мені дуже б хотілося для українців, в тому числі і для себе, більше активності і відповідальності за своє життя. Мене щиро дивують такі фрази моїх ровесниць: "Працювати за 1500 грн? Та я краще вдома буду сидіти!" ((( І тут справа не тільки в політиці, кризі, "важких часах"... Нам треба долати свій конформізм,якщо ми дійсно хочемо кращого.

Хтось бачить в калюжі бруд, а хтось...Або що я побачила в калюжі біля пам`ятника Степану Бандері

Іронія долі. Синьо-жовта стрічка в колюжі і болоті біля пам`ятника Степану Бандері у Львові. ((( Саме фото і моя реакція на цю картину символічна. (((

Роздуми на тему гуманізму

Мікеланджело. Страшний суд. Грішник. 

Сикстинська капелла. Ватикан.

От слухаю я новини по телебаченню і напрошується думка: хто ми у своїй державі? Хто ми для себе? Ні, ми , звичайно гонорово будемо стверджувати, що ми суперінтеліґентна, працьовита, розумна нація. І на цьому місці чомусь хочеться сказати словами Олександра Бойченка "дурні та гордії ми люди". Та ні. Гг. Ніби не дурні поокремо. А от разом чомусь спрацьовує принцип синергії.  Чи гордії? Бо якби гордії, то, може б, менше було новин як сьогодні. Там - дорогу відкрили вчора, а сьогодні вже знову закрили. (це з сьогоднішніх новин) Наші люди вихід знайшли гордо - поміж деревами в лісі об'жджають тепер. ))) (((

І ось думається мені - а є він - гуманізм в Україні? Послухаєш новини - немає. Але от приглянешся до людей поокремо - ні, гуманізм живий і ще який! От їду я сьогодні в тролейбусі. До слова, зі зміною маршрутів у місті з початку року, взагалі важко зорієнтуватися, як добратися з пункту А в пункт Б. Особливо, коли раніше було на вибір декілька маршрутів - а тепер спростили - їх стало значно менше. Зате більше тролейбусів. Так от - їду я сьогодні в тролейбусі. Стою однією ногою,  рукою ледь дотягуюся до високої для мого зросту перекладини. Людей багатенько. Дівчина, над якою я стояла у чудернацькій позі йоги, несподівано запропонувала покласти мені свою сумку їй на коліна. Так, у той момент це був реальний прояв гуманізму. )))

І про гуманізм європейський. Дозволю собі процитувати згаданого вище Олександра Бойченка. Чому цитату, а не своїми словами - спитаєте? а є причина тут. Але її не скажу. Отже: "..І якщо український професор заради наукової конференції мусить спочатку витратити більше часу і зусиль на отримання європейської візи, ніж європеєць Тадзьо на десять походів через кордон до дешевого українського генделика, то на сторожі чиїх прав, я вас питаю, в такому разі стоїть Європа? Прав людини як людини чи як представника певної держави? Увічлива відповідь - ось і все, чого мені наразі треба від Європи. Хай скаже: "Так і так, нам глибоко до дупи, хто там серед вас професор, а хто бомж, бо усі ви є громадянами ідіотичної держави, і доки ви свою державу не зробите нормальною, доти не сподівайтеся і на наше до вас нормальне ставлення. Хочете їздити Європою - станьте нею".

...І думаю собі: в чому мораль цих байок? Європа - не панацея, як і Азія. Але один в полі не воїн. Тому треба вміти дружити. Однак я знову вбік відійшла. ))) Допоки я зустрічатиму гуманізм у вчинках українців - Україна буде жити. АЛЕ: Не плутати з толерантністю. ггг. )))