Голодомор. Запали свічку пам'яті...

Свічечка мерехтить.

Мамо, я хочу їсти.

Що тобі, золотий?

Супчику, м'яска, тістечка?

Я не скажу тобі -

Свічка промовисто світить - ,

Як в той далекий рік,

їсти хотіли діти.

Я пригорну тебе.

Богу щиро подякую,

Ти хлібчик самачно гризеш:

-Мамо, чому ти заплакана?

Подумки полечу:

ти зачекай, рідненький.

Коло стіни плачу

Хлопчик стоїть маленький.

Рученька: тьотю дай.

- Супчику, м'яска, тістечка?

Ти говориш про рай,

а я просто хочу - їсточки.

І я винувато стою -

В долонях ні хліба, ні солі

Серце своє віддаю

Хлопчик іде поволі,

Рука до мене тремтить,

сили взяти не має.

Хлопчику: чорна нитка

нас з тобою єднає.

Через роки і дні

Якесь почуття провини,

Наче я взяла хліб

У тої малої дитини.

Мамо, чого сльоза?

На відкуси скоринку

Дай Боже, щоб ти не знав,

Того що хлопчик той, синку.

Господи, не допусти

і віднеси до раю

Хлібчика дітям тим,

Що досі його чекають .

 

Галя Білик

 

***

Близився день. Всі чекали завершення світу.

І нервово тремтіла в апостола Йвана рука.

та невже ж то і є той останній абзац заповіту,

І горіла свіча, і сльоза допікала гірка.

На великому шматі землі врожаЯми святої

зачорнілося раптом і крикнукнув розпачливо крук.

Навіть Бог розумів: мук таких й Сатана не достоїн,

То за що ж допускати тим людям малим таких мук?.

І зітхали Старці, і під ними вгиналися хмари,

І душилася злом запилючина совість людська

Помирали найкращі без свічки, молитви. Та кари

Ще і досі не знає жорстока убивці рука.

Бог таке допустив і напевно, він мав щось на гадці,

Але я дотепер не збагну тих Гоподній шляхів

ХХІ століття. Я ж знов спотикаюсь на згадці

І молюся за тих, хто безчасно, як свічка згорів.

Галя Білик